![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Long way to home
Oct. 14th, 2012 01:50 amПочинається все як звичайно:
- Вам яка маршрутка?
- 107.
- А... А мені 136.
Потім 20 метрів вліво, 20 метрів вправо - маршрутки немає. Ну добре, повернемось до 107-ї.
- Поїду з вами, у центрі пересяду.
Сів на бічне сидіння, встромив навушники (батько завжди казав: "Навушники у корови, у людей - головні телефони"). Їдемо. Подумалось: а чого вставати в центрі, коли можна красиво проїхати вздовж набережної (люблю їздити вздовж Дніпра, але тепер виходить нечасто), доїхати майже до колишньої квартири, і потім встати на "колі" і пішки дійти додому? Слушна думка, їдемо! Твереза свідомість все таки переконала б зійти у центрі і пересісти на іншу маршрутку, не дивлячись на час, але зараз свідомість не твереза.
Люди входять, люди виходять... На лівому березі вийшов один знайомий. Потім міст і "Перемога".
- Знаєш, а тут колись Джейн жила.
- Справді?
- Ага!
На "Перемозі" виходить інший знайомий, далі їдемо на самоті. Та і в маршрутці нас залишилось лише двоє. Доїжджаємо до "Терри".
- Перед "кругом" будь ласка!
Виходжу. Рюкзак за плечі. Рідко виходжу на вулицю без рюкзака. Там є майже все що потрібно для виживання. Іноді люди дивуються що у мене є із собою. Бувалі - знають. Зазвичай ношу його на правому плечі, за одну лямку, але зараз потрібна швидка хода і вільні руки - чіпляю за обидві лямки.
- Дякую! - Промовляю майже автоматично.
Що ж, попереду довга дорога додому. Шлях я знаю: через балку по мосту, потім направо до "Їдальні", у двір, повз дитсадка, і у під’їзд. Крокую швидкою ходою, якою я завжди ходжу коли поспішаю. А зараз я поспішаю, адже на вулиці ніч, темно, холодно і пізно.
Згадалося: буремні 90-ті, зима. Ми з сестрою (![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
oxymona) і з батьком повертаємось з магазину. Хтозна, за чим ми туди ходили, зазвичай за хлібом. Магазин знаходиться далеченько від дому, біля траси на Дніпропетровськ (я тоді цього ще не знав). Ідемо із санками, на санках сидить сестра, а я тягну. Батько каже: "Треба правильно дихати щоб не захекатись - три кроки вдих, два кроки видих". Я помічаю що саме так і дихаю зараз, хоча минуло 12 років. Три кроки вдих, два кроки видих - це виходить автоматично. От і міст через балку.
Свідомість розділилась. Одна частина каже: "Треба йти направо і вниз, під міст, через рельси а потім піднятись на іншому схилу - так цікавіше!". Інша частина каже: "Чого його по темряві пхатись у хащі і лізти через рельси? Треба йти по мосту.". Змагання виграє більш твереза частина. Крокую мостом. А інша частина уявляє як я спускаюсь, продираючись через хащі, кривими стежками, потім переходжу через рельси у яскравому світлі натрієвих ламп і підіймаюсь схилом через кущі і дерева. Середина, ну як тут не зупинитись і не подивитись вдалечінь? Подумати про потяги що тут їздять, про сонних машиністів, про голос у гучномовці, про семафори і гудки локомотивів...
Йдемо далі. Попереду фігура людини. Мозок автоматично оцінює ступінь небезпеки: хода нерівна, кидає вправо-вліво, мабуть пияка. Ступінь небезпеки низький. Трошки пришвидшую крок щоб обігнати - не люблю плестись за кимось. Згадую, як п’ять років тому пішки повертався додому з лівого берега на правий, добряче "під пивом". І тоді мене приблизно так же хилитало. Після того я жодного разу так не напивався щоб мене кидало із боку в бік. Треба ж так - запам’яталось! Соромно, але то вже давня історія...
Праворуч сяє вогнями заправка, ліворуч темніє масив заводу. Майже промзона - значить, до повороту залишилось недалеко. Крокую рівно і впевнено, у вухах грає "Before The Dawn - Sanctuary": "Once more I gather the bricks for the wall, and build a safe house, a home made of stone" (дякуюshkolin - прекрасний альбом прекрасного гурту). Крокую. Ага, ось і поворот. Розвилка. Одна дорога йде направо, інша - наліво. Мені направо. Зліва я теж бував, їздив на велосипеді із товаришами. 50 км тоді відмахали - катались. Повертаю. Тут уже починається "спальний" район - кіоски, кафешки, будинки... Від однієї з кафешок відокремлюється постать. Знову оцінюю ступінь небезпеки: крокує рівно - значить твереза, права рука біля вуха - розмовляє по телефону. Ступінь небезпеки низький. Пришвидшую крок щоб обійти зліва - я завжди обганяю людей зліва.
А ось і їдальня! Час повертати у двір. Прямо по курсу - темний дитсадок. Щось неправильне є у цьому. Дитсадок має бути світлим, яскравим, веселим, повним дитячих голосів, що заважають мені спати вранці. Але мені далі, обходжу його. Дивлюся вгору, на п’ятий поверх. Вікна темні - значить вдома нікого немає. Це не сюрприз для мене, просто автоматичний контроль. Я, зазвичай, знаю коли вдома хтось є, а коли немає. Перед останнім поворотом машинально опускаю руку в кишеню - ключі і токен.
Перший поверх, другий... П’ятий! Вище тільки дах. Я вдома. Три оберти одного ключа, один оберт іншого. Скидаю рюкзак, роззуваюсь. Потім йду у кімнату. Зазвичай я пишу SMS або телефоную щоб підтвердити що я добрався додому нормально (давня звичка, ще з 2006-го чи 2007-го - хто знає, той зрозуміє), але сьогодні Skype, Jabber і IRC покажуть це швидше за мобільних операторів. У повній темряві проходжу до столу. Рюкзак кладу зліва - він звично опирається на коробку із усяким мотлохом (а точніше скарбом). Вмикаю лампу, тисну "Shift". Звичка тиснути "Shift" замість "Space Bar" чи "Ctrl" у мене з’явилась давно. KDE на "Ctrl" реагує підсвічуванням посилань - а це мені ні до чого, хоча зараз у мене і не KDE. Потім у ванну - мити руки - і у кухню - готувати нехитру вечерю. Гарячий чай і бутерброд із салом і аджикою.
- Вам яка маршрутка?
- 107.
- А... А мені 136.
Потім 20 метрів вліво, 20 метрів вправо - маршрутки немає. Ну добре, повернемось до 107-ї.
- Поїду з вами, у центрі пересяду.
Сів на бічне сидіння, встромив навушники (батько завжди казав: "Навушники у корови, у людей - головні телефони"). Їдемо. Подумалось: а чого вставати в центрі, коли можна красиво проїхати вздовж набережної (люблю їздити вздовж Дніпра, але тепер виходить нечасто), доїхати майже до колишньої квартири, і потім встати на "колі" і пішки дійти додому? Слушна думка, їдемо! Твереза свідомість все таки переконала б зійти у центрі і пересісти на іншу маршрутку, не дивлячись на час, але зараз свідомість не твереза.
Люди входять, люди виходять... На лівому березі вийшов один знайомий. Потім міст і "Перемога".
- Знаєш, а тут колись Джейн жила.
- Справді?
- Ага!
На "Перемозі" виходить інший знайомий, далі їдемо на самоті. Та і в маршрутці нас залишилось лише двоє. Доїжджаємо до "Терри".
- Перед "кругом" будь ласка!
Виходжу. Рюкзак за плечі. Рідко виходжу на вулицю без рюкзака. Там є майже все що потрібно для виживання. Іноді люди дивуються що у мене є із собою. Бувалі - знають. Зазвичай ношу його на правому плечі, за одну лямку, але зараз потрібна швидка хода і вільні руки - чіпляю за обидві лямки.
- Дякую! - Промовляю майже автоматично.
Що ж, попереду довга дорога додому. Шлях я знаю: через балку по мосту, потім направо до "Їдальні", у двір, повз дитсадка, і у під’їзд. Крокую швидкою ходою, якою я завжди ходжу коли поспішаю. А зараз я поспішаю, адже на вулиці ніч, темно, холодно і пізно.
Згадалося: буремні 90-ті, зима. Ми з сестрою (
oxymona) і з батьком повертаємось з магазину. Хтозна, за чим ми туди ходили, зазвичай за хлібом. Магазин знаходиться далеченько від дому, біля траси на Дніпропетровськ (я тоді цього ще не знав). Ідемо із санками, на санках сидить сестра, а я тягну. Батько каже: "Треба правильно дихати щоб не захекатись - три кроки вдих, два кроки видих". Я помічаю що саме так і дихаю зараз, хоча минуло 12 років. Три кроки вдих, два кроки видих - це виходить автоматично. От і міст через балку.Свідомість розділилась. Одна частина каже: "Треба йти направо і вниз, під міст, через рельси а потім піднятись на іншому схилу - так цікавіше!". Інша частина каже: "Чого його по темряві пхатись у хащі і лізти через рельси? Треба йти по мосту.". Змагання виграє більш твереза частина. Крокую мостом. А інша частина уявляє як я спускаюсь, продираючись через хащі, кривими стежками, потім переходжу через рельси у яскравому світлі натрієвих ламп і підіймаюсь схилом через кущі і дерева. Середина, ну як тут не зупинитись і не подивитись вдалечінь? Подумати про потяги що тут їздять, про сонних машиністів, про голос у гучномовці, про семафори і гудки локомотивів...
Йдемо далі. Попереду фігура людини. Мозок автоматично оцінює ступінь небезпеки: хода нерівна, кидає вправо-вліво, мабуть пияка. Ступінь небезпеки низький. Трошки пришвидшую крок щоб обігнати - не люблю плестись за кимось. Згадую, як п’ять років тому пішки повертався додому з лівого берега на правий, добряче "під пивом". І тоді мене приблизно так же хилитало. Після того я жодного разу так не напивався щоб мене кидало із боку в бік. Треба ж так - запам’яталось! Соромно, але то вже давня історія...
Праворуч сяє вогнями заправка, ліворуч темніє масив заводу. Майже промзона - значить, до повороту залишилось недалеко. Крокую рівно і впевнено, у вухах грає "Before The Dawn - Sanctuary": "Once more I gather the bricks for the wall, and build a safe house, a home made of stone" (дякую
shkolin - прекрасний альбом прекрасного гурту). Крокую. Ага, ось і поворот. Розвилка. Одна дорога йде направо, інша - наліво. Мені направо. Зліва я теж бував, їздив на велосипеді із товаришами. 50 км тоді відмахали - катались. Повертаю. Тут уже починається "спальний" район - кіоски, кафешки, будинки... Від однієї з кафешок відокремлюється постать. Знову оцінюю ступінь небезпеки: крокує рівно - значить твереза, права рука біля вуха - розмовляє по телефону. Ступінь небезпеки низький. Пришвидшую крок щоб обійти зліва - я завжди обганяю людей зліва.А ось і їдальня! Час повертати у двір. Прямо по курсу - темний дитсадок. Щось неправильне є у цьому. Дитсадок має бути світлим, яскравим, веселим, повним дитячих голосів, що заважають мені спати вранці. Але мені далі, обходжу його. Дивлюся вгору, на п’ятий поверх. Вікна темні - значить вдома нікого немає. Це не сюрприз для мене, просто автоматичний контроль. Я, зазвичай, знаю коли вдома хтось є, а коли немає. Перед останнім поворотом машинально опускаю руку в кишеню - ключі і токен.
Перший поверх, другий... П’ятий! Вище тільки дах. Я вдома. Три оберти одного ключа, один оберт іншого. Скидаю рюкзак, роззуваюсь. Потім йду у кімнату. Зазвичай я пишу SMS або телефоную щоб підтвердити що я добрався додому нормально (давня звичка, ще з 2006-го чи 2007-го - хто знає, той зрозуміє), але сьогодні Skype, Jabber і IRC покажуть це швидше за мобільних операторів. У повній темряві проходжу до столу. Рюкзак кладу зліва - він звично опирається на коробку із усяким мотлохом (а точніше скарбом). Вмикаю лампу, тисну "Shift". Звичка тиснути "Shift" замість "Space Bar" чи "Ctrl" у мене з’явилась давно. KDE на "Ctrl" реагує підсвічуванням посилань - а це мені ні до чого, хоча зараз у мене і не KDE. Потім у ванну - мити руки - і у кухню - готувати нехитру вечерю. Гарячий чай і бутерброд із салом і аджикою.
