Люди?

Ні, не можна мені дивитись фільми на кшталт "Галкие лебеди" чи "Внеземной". Я тільки почав вірити у людей, я тільки почав звикати до цього світу...
Спускаюсь у ліфту. На одному з поверхів у кабіну завалює компанія - саме завалює, ходити вони вже не вміють. Ні, вони не п'яні. Вони накурені. Діти, я в їх віці навіть пива не пив! А вони просто на ногах не стоять - регочуть і плачуть.
Під ларьком валяється труп з "чекушкою". Навіть якщо він ще живий - він вже труп.
Із дворів доноситься звірячий регіт.
Поряд дитячий садок. Із темноти павільйона - п'яна "бесіда". Мат через слово. Чи слово через мат?
Люди?
Ні, не буде й нас фотонних зорельотів. Які із нас стажери? Ми не переможемо дона Ребу - у нас свій є. Не буде нічого цього ні у нас, ні у наших дітей.
Природа не терпить пустоти, навіть якщо вона між вухами. Все стиснеться, скрутиться, зімнеться, сколапсує... І дай боже щоб хоч пара людей залишилась!
Мабуть мені дуже пощастило що мене оточують чесні, порядні, розумні люди. Або хоча б що я не помічаю у них цього бруду.
З-під пальців народжується сумна мелодія. Я хочу зіграти щось веселе, бадьоре, але навіть мажорні акорди звучать сумно і тихо. Вулиця витягується у нескінченність, над асфальтом стелиться туман підсвічений жовтим світлом ліхтарів. У брудному темно-сірому небі - сріблястий вогник. Ні, це не зірка. Це не зореліт прибульців що прилетіли навчити нас доброму і світлому... Це літак. Можливо компанії "Аеросвіт" яка майже збанкрутіла, і яку нещодавно викупила Privat Group. Та кому до цього є діло?
Як би я хотів залишитись на одинці зі своїми думками - так ні. Треба посміхатсь. Треба вдавати що все добре. Життя триває, панове...
"Вони чахнуть, наше життя їх ранить.."
" - Папа, давай подивимось на зірку що впала! - Ні сину, вона вже згоріла. Це атмосфера... В нашій атмосфері все згоряє..."