Подорож до NYC, дні 9-11
Nov. 17th, 2013 12:17 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
madf-2 -1 0 1 2 3 4 5
Субота видалась вільною, і я вирішив витратити її на те, що запланував уже давно. Тиняючись, якось, на ресепшені у готелі побачив там таке:
Я з дитинства падкий до всякої техніки, особливо авіаційної. Біля мого рідного міста розташована вертолітна частина, і раніше там раз на рік проходила виставка військової техніки. Можна було не тільки подивитись на все, але і полазити всередині. Зараз, на жаль, більше таких виставок, на скільки я знаю, не проводять. А тут така нагода! Тим паче там буде славнозвісний Enterprise — 27-го квітня 2012-го року його перенесли літаком (як колись не менш славнозвісний „Буран“) до Нью Йорка щоб поставити у музеї.
Старші колеги у цьому музеї вже були, і хоча тоді там шаттла ще не було, їхати вдруге не схотіли. Інші колеги теж мали свої плани. Тож я мав повну свободу дій. Спочатку, як водиться, роздивився карту: виходило що треба прокататись до 42-ї вулиці на червоній гілці метро, піднятись до 46-ї (Uptown — значить піднятись), а потім пройтись по ній в бік набережної, де, власне, і стоїть авіаносець Intrepid, перетворений на музей морської та авіа-космічної техніки. Очевидно, що хоча музей великий і цікавий — весь день там не будеш вештатись. Тому я запланував ще одну прогулянку у Central Park (я вже казав що парки дуже до душі мені) з покупкою купи сувенірів, а потім прогулянку по Brooklyn Bridge, який знаходиться на іншому кінці Манхеттена відносно парку.
До 42-ї доїхав без проблем, потім дійшов до 46-ї і пішов по ній. Виявляється, на Манхеттені теж бувають затишні вулиці — чим далі я відходив від центру міста, тим менше ставало шуму і галасу. Походу поспілкувався з місцевим бомжем (в стилі „Єсть чо? - Нєт чо.“, тільки місцевою говіркою). Перед самою набережною, 46-та вулиця перетинає те що вони називають „West Side Highway“ і велодоріжку „Manhattan Waterfront Greenway“. Я вперше в житті побачив велодоріжку із власними світлофорами! Крім самих світлофорів на цьому перехресті був ще поліцейський який намагався не пускати народ на червоне світло: „Hold on, guys! Hold on!“. В принципі, звідси уже було видно сам авіаносець, але я все таки вирішив не поспішати (весь день попереду!) і обійти його збоку:
Фотографія не передає його нереального розміру. Коли стоїш поряд з ним відчуття просто неймовірні! Такий велетень! А поряд, на сусідньому пірсі, стояв круїзний лайнер. У довжину, здається, трошки менше, зате вище і товще. Теж здоровезна штука.
Нагулявшись навколо, пішов до кас. Там мене чекала величезна черга. Якби така черга була у нас — вона розтяглась би по вулиці, а тут поступають оптимальніше: використовують організатори. Я такі вперше побачив минулого року у посольстві, а у цій мандрівці зустрічав всюди. В аеропортах вони на кожному кроці. Так що замість довжелезної ковбасюки маємо досить щільну змійку, що ефективно заповнює вільний простір. Ну а перед самою чергою, як водиться, рамка металошукача і просвічування речей. Уже потім, стоячи у черзі, я помітив що рюкзак застібнутий не до кінця — в середину теж заглядали. Параноїки.
Квиток коштував, якщо не помиляюсь, 24 бакси. Плюс окремо за 7 баксів додатковий квиток у ангар із шаттлом. Разом виходить 31. Але я не даремно весь тиждень кожного ранку ошивався у готелі на ресепшені — крім реклами я надибав там карточку із 20% знижкою на відвідування Intrepid!
Знижка не розповсюджувалась на відвідування павільйону з шаттлом, тому вся „екскурсія“ обійшлась мені і $26.20. За ці гроші я отримав два квитки (музей + шаттл) і дві книжечки (даруйте за гівняну якісь — знімав на сокиру):
Ви можете запитати: „А де ж другий квиток?“. А його відібрали на вході у павільйон з шаттлом. Такі справи.
Як тільки я вийшов на пірс, мені одразу стало начхати на громаду корабля зліва. Бо я побачив його! Легенду! Їх було таких всього двоє у світі. Цей чувак і його побратим із Радянського Союзу. Concorde!
Ця пташка вміла літати на швидкості 2 Маха і працювала у Ейр Франс і Брітіш Ейрвейс до 2003-го року (пасажирський Ту-144 „вийшов на пенсію“ у 1983-му році). Конкордів було всього 20 штук, а „Тушок“ і того менше — 16. Вони у шістдесятих роках минулого сторіччя відкрили еру надзвукових пасажирських перевезень, і вони ж її закрили. Окрім багатьох суто-технічних проблем, надзвукова пасажирська авіація виявилась комерційно невигідною. І тепер замість 4-5 годин доводиться витрачати удвічі більше на транс-атлантичні перельоти. Сумно, панове. Сумно.
На жаль, всередину не пускали. Можливо, як і в ситуації з акваріумом через відновлювальні роботи після „Сенді“, а може і з інших причин. Але і ззовні було на що подивитись! На радощах я почав фотографувати все! Повітрозабірники із стійкою шасі:
Хвіст із соплами реактивних двигунів:
Двигуни Rolls-Royce/Snecma Olympus 593:
(у трьох проекціях!).
Але раптом зрозумів що я бовдур. Бо я не взяв із собою запасні батарейки для фотоапарата, а він їх жере надзвичайно швидко! А я ще навіть не зайшов всередину музею (не кажучи вже про основну ціль моєї мандрівки сюди). Тому я додатково ще сфотографував крилату ракету на борту підводного човна, що стояв тут-же поруч:
Ну і шматочок самого човна (цілком його сфотографувати можна було хібашо з борту сусіднього лайнеру що добре видно на попередній світлині):
На човен водять екскурсії, але лише групами — тобто треба чекати поки набереться достатньо людей. А цікавість гнала мене далі, тому я не став чекати а пішов на сам авіаносець. Для відвідування доступні 4 палуби: колишній ангар літаків, де зараз виставлена вся палубна авіація, плюс додаткові експонати які не варто тримати простонеба; „галерея“, що включає у себе інструктажну, пілотську і казарми піхотинців; третя палуба з каютами команди; і злітна смуга з літаками простонеба. Плюс доступний для відвідування капітанський мостик. Я був тільки у ангарі і на злітній смузі. Там дуже багато всього цікавого, але батарейки доводилось економити, тому фільмував лише дійсно незвичайні експонати. Як, наприклад, капсулу проекту Mercury (на жаль репліка):
Капсула на стільки маленька що я тільки дивуюсь, як там взагалі може поміститись людина — тим паче у скафандрі!
Або оцього „вухастика“, якого мають впізнати всі хто хоч трохи цікавиться авіацією:
Це знову-таки унікальна „пташка“ — славнозвісний британський (і знову британський!) Херіер, літак з можливістю вертикального зльоту і посадки. У Радянському Союзі аналогом Херіера був Як-38 (ну і експериментальний Як-36). „Яки“ вже давно не літають — з 1991-го року, а Херіери ще стоять на озброєнні, наприклад, у індусів. Та і в Британії, рівно як і в Штатах вони все ще використовуються. На заміну їм планують F-35B, але на відміну від Херіера, злітати вертикально він не може — тільки вертикально сідати, і злітати з коротких смуг без „штовхача“. Я думаю, можна сміливо говорити що Херіер був прадідом програми VTVL і проекту Grasshopper.
Херіер стоїть майже в кінці палуби, поряд з ангаром де проводять реставрацію літаків (я туди теж зазирнув, там стояв якийсь літак, накритий полотном). А за ними розташований павільйон із шаттлом. Звісно, ноги понесли мене туди. На вході відібрали квиток, і пропустили у коротку галерею із картинами і голосами. Але навіщо мені картини і голоси? У мене своїх у голові вистачає! :) Я поспішив далі, і вийшов у павільйон. Да, сказати що шаттл великий — значить нічого не сказати. За час прогулянки між літаків я якось звикся з масштабом — всі літаки приблизно однакового розміру. Включаючи вертольоти, і пропеллерні літаки часів Другої Світової. А це... Та це просто утюг якийсь! При чому саме „утюг“, а не „праска“, хоча слова такого в українському словнику немає! Відчуйте різницю: „летить як утюг“ і „летить як праска“. Еге-ж? Я просто не уявляю як така махіна може літати:
Власне, якщо бути чесним, літати вона не може. Тільки якщо добряче копнути під зад за допомогою прискорювача. А вміє вона тільки падати, хоча і керовано — крила замалі. І тому вражає:
Гідравліка заднього шассі (оцініть товщину термозахисного покриття):
Під час входження в атмосферу температурне навантаження найбільше у передній частині, тому тут термозахисне покриття товще разів у два:
А тепер розкрию секрет! Насправді Space Shuttle Enterprise ніколи не бував у космосі! І у нього навіть немає двигунів! І термозахисного покриття немає! Це взагалі перший створений шаттл, який використовувався для атмосферних випробувань. Замість керамічних плиток його корпус вкрито поліуретановою піною, яка імітує термозахисне покриття. Планували використати його у одній із перших місій у 1981-му році, але плани змінились. Вдруге його збирались запустити в космос після катастрофи Chalenger у 1986-му (по всякому виходить що нещасливий рік для людства), але замість цього побудували Endevour.
Ще там поряд із велетнем-шаттлом стоїть крихітка Союз ТМА-6:
На білій табличці справа, яку читає азіатка у зеленій накидці, написано досить цікавий текст. Це порівняння Space Shuttle і капсули Союз ТМА-6. Порівняння у стилі „який наш крутий орбітальний літак і яка фігова ваша древня діжка з-під мастила“. От тільки вони забули вказати той факт що шаттл більше не літає, а „Союзи“ літали, літають, і будуть літати ще довго. Навіть коли SpaceX введе у експлуатацію свою пілотовану модифікацію Dragon, яка хоча і більше „Союза“, але все одно поряд із шаттлом — піщинка. Ну і про гроші ніхто не згадує. Скільки коштувала місія шаттлу і скільки — „Союзу“.
Вихід із павільйону організовано через магазин сувенірів, але із наявного ніщо не впало мені у око. По тому я знову вибрався на палубу і пішов до ще одного експонату, який явно заслуговує на знімок:
Якщо ви не знайомі з авіацією, то можливо вирішили що я зробив цей знімок спеціально щоб у черговий раз покепкувати з ідіотів що використовують ай-пед у якості фотоапарата. Це неправда, той мужик випадково потрапив у кадр. Якщо ви трішки знайомі з авіацією, або шанувальники голівудських фантастичних бойовиків, то можете вигукнути: „Йо-майо! Так це ж... SR-71 "Blackbird" від Lockheed!“. Якщо ж ви добре знайомі з історією SR-71 „Blackbird“ то маєте помітити відмінності у формі фюзеляжу. Насправді це його „папєрєднік“ — A-12. Якщо я не помиляюсь, SR-71 ще досі стоїть на озброєнні і до кінця не розсекречений. Хоча буквально пару тижнів тому Lockheed Martin повідомили про початок робіт над „пакращенням“ цієї пташки — SR-72, який, за попередніми даними, має літати вдвічі швидше (6М проти 3.3). Цікавим також є той факт що „Рейнджер“ у XCOM: Enemy Unknown — це SR-77H (принаймні так у нього написано на хвості):
Заради цього кадру мені довелось тричі пройти одну і ту-ж місію, бо під маком у Steam не працюють хоткеї, а сейви я роблю тільки на початку місій. Зате тепер ми точно знаємо чим буде займатись підрозділ Skunk Works компанії Lookheed Martin у найближчі роки :)
Після того як я сфотографував усі найцікавіші експонати, можна було перейти до другорядних цілей. Наприклад, ось вам гребний гвинт Intrepid'а:
Або вертоліт палубного базування зі складними несучими гвинтами (Piasecki H-25):
Чи ось такий красень зі складними крилами:
Там виставлено кілька літаків з різною конструкцією складного крила. Я спеціально цікавився вузлом поворота, дивився які там замкові системи, щоб крило в польоті не склалося. На деяких там нормально розімкнений ручний замок. Тобто палубні техніки ставлять крило у польотне положення і вручну, через отвір в обшивці вставляють штифт. А на цьому конкретно — нормально-замкнена гідравлічна система. Тобто спочатку замок треба відкрити, потім поставити крило на місце.
По іншому борту авіаносця розташована пара зенітних батарей. Я там походив, посидів у кріслі стрілка, але нічого цікавого. Ще там є багато інтерактивних виставок, атракціонів і всяких інших прикольних штук. Наприклад є стенд де можна засунути руки у перчатку скафандра і спробувати щось там зробити, пов’язане із дрібною моторикою. Шоу, да. Але добротне так шоу. Ще стоячи у черзі за квитками я прикинув що у черзі стоїть більше сотні людей. Тобто одна така черга приносить більше 3 тисяч баксів. За день, я думаю, цифру можна сміливо помножити на 10. Витрати на програму „Space Shuttle“ це, звісно, не компенсує. Можливо навіть вартість самого авіаносця не вийде. Але грошей принесе чимало. І якщо чесно — мені подобається такий підхід.
На цьому моє відвідування Intrepid завершилось, і я пішов шукати сувенірних магазинів. А заодно рухатись у сторону Central Park. Із сувенірами проблем не було, крім однієї. Зовсім невеличкої. Одна давня знайома попросила щось із зображенням кота чи у формі кота. І це виявилось проблемою! Бо знайти на Манхеттені сувенір з чимось, крім символів Нью Йорка практично неможливо! Я більше години вештався по магазинам, поки не плюнув і не купив брелок із написом „I ❤ Cats“. Потім ще прогулявся по парку, закусив там гамбургером зі „Спрайтом“ (фу-фу-фу!) і докупив магнитиків на холодильник. З приводу сувенірів фантазія у мене абсолютно виключається.
Після парку я пішки пройшовся до Times Square, і звідти поїхав до Chambers st. Колеги казали що вихід на міст знаходиться десь поблизу офісу. Хто ж знав що це буквально! Напрямок я приблизно знав і у карту вирішив не зазирати. План був такий: вийти на набережну і звідти уже орієнтуватись візуально. Ну я і пішов. І навіть вийшов прямо до моста, по лівий бік від нього. Але там де я вийшов я не бачив жодної можливості зайти на нього. Більш того, я щось не спостерігав пішохідної зони там. Машини — бачив, а людей — ні. І почала закрадатись у мене думка, що по ньому, може, люди і не ходять зовсім... Але я вирішив просто пройти під ним на інший бік. І тільки-но я вийшов з-під мосту як побачив красиво оформлену табличку „Brooklyn Bridge Promenade“ — і стрілку. Ага! Значить правильно йшов. Що ж, підемо за стрілками. Йду-йду, дивлюсь на міст і не бачу як же на його залізти. Поки не наштовхнувся на ще одну, уже просту табличку „Brooklyn Bridge walkway — this way“. Значить напрямок правильний. Трохи пізніше замість таблички бачу шматок паперу приліплений скотчем з таким-же написом. По правий бік ведеться якесь будівництво, чи шо. Вантажівки стоять, бруд... Згодом зустрічаю останню мітку — великий фанерний щит, на якому фарбою від руки накидано ще один такий-же напис. Еволюція вказівників вражає :) Бачу — під щит звернули дві дівчини, не схожі на будівельників, а схожі на туристок. Ну і я за ними пішов. І там, по сходах, вийшов на міст. Зліва і справа внизу проїзд для транспорту, а по центру і трохи вище пішохідна і велосипедна доріжки:
Троси (я пробував хилитати — хилитаються :) ):
Підходимо до Брукліна:
Вид на Манхеттен з того кінця мосту:
Я побродив трошки по Брукліну в районі мосту, зайшов у парк який видно на одній із попередніх світлин. Але там, крім самого парку, нічого цікавого. І взагалі у порівнянні з Манхеттеном Бруклін викликає відчуття чогось звичайного, буденного. Коли йшов по мосту назад, вирішив дійти до кінця, а не спускатись по тих-же сходах. І яке ж було моє здивування коли я вийшов прямісінько до City Hall Park який розташований прямо перед нашим офісом! Хех :)
Уже звичною дорогою спустився у PathTrain, сів на поїзд і через п’ять хвилин був у Джерсі... Але вийшов із вагону значно далі ніж звичайно і випадково пішов не до ескалаторів а до ліфту. „Ну добре“, думаю, „Ліфтом із підземки я ще не вибирався“. Піднявся ліфтом, вийшов на вулицю і розумію що я не впізнаю місцевість! Розуміючи що я просто не з того виходу вийшов я повернув за ріг, а там...
Меморіал Катинській трагедії. Хто б міг подумати! Я майже кожного дня проходив повз цей пам’ятник і жодного разу не зацікавився що воно таке.
Уже біля самого готелю засік місцевий трамвай:
Тоді це здавалось крутим, але сьогодні я знаю: наші можуть не гірше! І ще, коли я там кожного дня проходив — я не помічав. Коли фотографував — теж не видів. І тільки значно пізніше, коли повернувся і розбирав фотографії, помітив на скільки криво стоять знаки :)
Ще я забув сказати що попереднього дня прилетіли наші колеги із іншої компанії. Вранці ми не стали їх турбувати — най відсипаються. А ввечері вони самі до нас завітали. Власне, цим і закінчився той день.
Наступного дня у нас був check out із готелю опівдні і рейс на Москву. За планом відліт мав бути о 19-й годині за місцевим часом. Ми виписались із готелю приблизно об одинадцятій, перед цим подарувавши всі запаси провізії колегам. Я у буфеті готелю залишив їм усі монетки що назбирались у кишенях — вистачило не пляшку апельсинового соку. Залишив собі тільки одну монетку на пам’ять. Тож у нас було ще кілька вільних години. Більшість звалила по магазинам, а я з С. залишився у City Hall Park охороняти валізи. Заодно зробив кілька кадрів „сучасного мистецтва“:
Сумні скульптури просто виносять мозок:
Я не хочу наводити фотографії всіх цих фігур щоб ненароком не травмувати нічию психіку :) Покажу іншу:
Близько другої години сіли на метро і поїхали в аеропорт (їхати ж чорті куди, неблизький шлях). Там швиденько зачекінились (ну як швиденько — простояли в черзі хтозна скіки, але сам процес швидкий) і здали багаж. Потім таможня. Цього разу була наворочена рамка — навіть не рамка а ціла кабінка. Повикладав із кишень усе, зняв ремінь. Заставили ще й роззутись. Заходжу у кабінку, руки вгору. Питають що у кишенях. Кажу нічого, але починаю порпатись і дістаю монетку в 1 цент. Кажуть тримати у руках. Просканували, вийшов ловити свої речі які у цей час просвічували. Прийшли чоботи і куртка, а рюкзака нема. Заглядаю на стрічку — бачу його у глибині. Тут підходить офіцер, дістає мій рюкзак і питає: „Твій рюкзак?“. Ага, кажу. Він його розкриває, і питає що там. Кажу що ноутбук (до речі, англійською „ноутбук“ буде „laptop“), читалка і папери. Він дістає звідти ноутбук, кладе в окрему корзинку і засовує все на просвічування ще раз. А я стою, однією рукою тримаю штані, іншою взуття і куртку і чекаю доки вони віддадуть мої речі! Ну віддали. Наші на той момент всі вже пройшли.
Потім сіли у залі очікування. На Москву було два рейси: один раніше, і інший наш. Обидва аерофлотівські. Перший рейс затримувався, про наш поки мовчали. Потім повідомили що наш рейс затримується, але не сказали на скільки. Попередній теж ще не відлетів — його постійно переносили. І народ там бігав туди-сюди. Добре що ми знайшли сидіння з видом на літачки і дивились шоу. Літаки злітали щохвилини. Один раз бачили утворення корка із 5-6 літаків. Краса, одним словом. Наш рейс затримали на 3 години. А потім ще виявилось що спочатку наш літак планували подати до 8-го гейту, а подали до другого — а це зовсім інший кінець терміналу! Благо, з такою затримкою ми неспішно всюди встигли. Близько 10-ї години нарешті вилетіли. На вулиці уже було темно і колега зробив пару фотографій нічного Нью Йорка з висоти. Точніше він попросив зробити пару знімків чоловіка що сидів біля вікна. Вибачаюсь за гівняну якість — фото не мої і зроблені на сокиру:
Але вид там був дійсно чарівний! Як золоті піщинки рясно розсіяні по чорному бархату. Сусід біля вікна виявився будівельником. Родом із Челябінська (того-самого). Сам живе уже 6 років у Бостоні. Побалакали з ним. Потім ввімкнув на сон „Астерікса і Обелікса“. Вдалося навіть трошки поспати. Ну не те щоб поспати — так, подрімати. Я у транспорті взагалі погано сплю. Пілотам треба подякувати окремо — їм вдалося добряче нагнати графік, і ми запізнились не так сильно. Добре що цього разу у нас був запас у три години і ми навіть не спізнились на рейс. Коли приземлились у Шерємєтьєво і стояли у черзі на вихід із літака поряд нарисувалась скандальна тітка яка звинувачувала всіх, в тому числі бортпровідника, у тому що рейс спізнився і вона не встигає на літак. Смішна. Персонал, до речі, тримався достойно.
У Москві теж просвічували. Пам’ятаючи проблеми у JFK вирішив сам витягнути ноут. Але тут це виявилось зайве. Принаймні колеги і так пройшли. Потім глянули що у нас 28-й гейт і пішли туди. На місці дуже здивувались: до рейсу година, через 30 хвилин має бути посадка, а тут на цьому ж гейті рейс на Париж! Хз як так сталось. Може переплутали щось. Наш рейс вилетів вчасно. Цього разу летіли на Sukhoi SuperJet. Нічого так літачок, нічим не гірший ейрбаса. Навіть виглядає краще (ну да, тільки недавно випустили). Але перше що впало у вічі — приліплена кимось жуйка на бильці крісла! Мабуть саме в той момент я відчув що повертаюсь додому :)
Цього разу мені дісталось сидіння біля вікна і я насолоджувався і зльотом, і польотом, і посадкою. Прикольно було летіти поміж велетенськими як гори хмарами — здавалось що ось вони, тільки руку простягни! Спочатку знизу, потім і поряд — то білі як сніг, то сизі як дим. То тонкі, як стрічка, то товсті як ковдра. А он і землю видно між хмарами! Перед посадкою пролетіли над річкою. Здається це була Самара, приток Дніпра. Буквально прямо за нею різко знизились, і ось уже й бетонка. Цього разу зовсім не трясло в польоті, погоди стояли файні. Дніпропетровський Аеропорт Міжнародного Значення викликав різні почуття. З одного боку радість — я вдома! З іншого боку гордість — міжнародного значення! З третього сором — вздовж злітних смуг забори із похилених і розбитих бетонних плит. Якісь древні таратайки, покинути будівлі... Та й трясе по бетонці досить відчутно. Тут до літака підігнали трап. До самої будівлі аеропорту везли на автобусі. Я такі ж автобуси бачив і в Борисполі, і в Шерємєтьєево. Мабуть це міжнародний стандарт, не знаю. Вони такі, досить незвичні — дуже широкі.
Прикордонники посміхаючись звертались українською мовою! Просвічування взагалі було чистою формальністю. А на митниці нас чекав гладкий чоловік що просто чемно привітався. Ох, як же це приємно після тортур у штатах і в Москві! Доки чекали свого вантажу — жартували що він полетів у Австралію. Колега О. почав швидко з усіма прощатись бо, мовляв, його вже дівчина чекає. В результаті його багаж, і ще багаж В. В. не прилетів. Він прибув наступного дня. Але за ним навіть не прийшлось їхати — із аеропорту його доставили на таксі прямо до нашого офісу!
Я із аеропорту добирався з шефом на таксі. У мене з багажем проблем не виникло... Ну майже не виникло. Коли приїхав уже додому — виявив що сумка порвалась. Одна кишеня відірвалась. Ну воно і не дивно, сумка у мене ще з першого курсу. Добре що у тій кишені були лише старі рвані тапки :)
Отака у нас вийшла пригода. Наступного року маємо злітати ще раз. Планую знову відвідати Intrepid. А якщо дуже пощастить — можна буде скататись до Ніагарського водоспаду. Якщо хто не знає — він знаходиться як раз на межі між Канадою і США. Подивимось, може наступного року вдасться і в Канаду злітати — у мене там старий друг живе і давно вже кличе до себе.
Уфф. Нарешті закінчив літопис. Сьогодні почав писати о третій годині дня, а зараз уже чверть на першу ночі. Але це треба було зробити, бо часу останнім часом (даруйте за каламбур) зовсім мало. А пам’ять — вона така штука. Я хоч і робив нотатки, але все одно краще записувати поки спогади ще свіжі. Сподіваюсь вам було цікаво :)
-2 -1 0 1 2 3 4 5
Субота видалась вільною, і я вирішив витратити її на те, що запланував уже давно. Тиняючись, якось, на ресепшені у готелі побачив там таке:
Я з дитинства падкий до всякої техніки, особливо авіаційної. Біля мого рідного міста розташована вертолітна частина, і раніше там раз на рік проходила виставка військової техніки. Можна було не тільки подивитись на все, але і полазити всередині. Зараз, на жаль, більше таких виставок, на скільки я знаю, не проводять. А тут така нагода! Тим паче там буде славнозвісний Enterprise — 27-го квітня 2012-го року його перенесли літаком (як колись не менш славнозвісний „Буран“) до Нью Йорка щоб поставити у музеї.
Старші колеги у цьому музеї вже були, і хоча тоді там шаттла ще не було, їхати вдруге не схотіли. Інші колеги теж мали свої плани. Тож я мав повну свободу дій. Спочатку, як водиться, роздивився карту: виходило що треба прокататись до 42-ї вулиці на червоній гілці метро, піднятись до 46-ї (Uptown — значить піднятись), а потім пройтись по ній в бік набережної, де, власне, і стоїть авіаносець Intrepid, перетворений на музей морської та авіа-космічної техніки. Очевидно, що хоча музей великий і цікавий — весь день там не будеш вештатись. Тому я запланував ще одну прогулянку у Central Park (я вже казав що парки дуже до душі мені) з покупкою купи сувенірів, а потім прогулянку по Brooklyn Bridge, який знаходиться на іншому кінці Манхеттена відносно парку.
До 42-ї доїхав без проблем, потім дійшов до 46-ї і пішов по ній. Виявляється, на Манхеттені теж бувають затишні вулиці — чим далі я відходив від центру міста, тим менше ставало шуму і галасу. Походу поспілкувався з місцевим бомжем (в стилі „Єсть чо? - Нєт чо.“, тільки місцевою говіркою). Перед самою набережною, 46-та вулиця перетинає те що вони називають „West Side Highway“ і велодоріжку „Manhattan Waterfront Greenway“. Я вперше в житті побачив велодоріжку із власними світлофорами! Крім самих світлофорів на цьому перехресті був ще поліцейський який намагався не пускати народ на червоне світло: „Hold on, guys! Hold on!“. В принципі, звідси уже було видно сам авіаносець, але я все таки вирішив не поспішати (весь день попереду!) і обійти його збоку:
Фотографія не передає його нереального розміру. Коли стоїш поряд з ним відчуття просто неймовірні! Такий велетень! А поряд, на сусідньому пірсі, стояв круїзний лайнер. У довжину, здається, трошки менше, зате вище і товще. Теж здоровезна штука.
Нагулявшись навколо, пішов до кас. Там мене чекала величезна черга. Якби така черга була у нас — вона розтяглась би по вулиці, а тут поступають оптимальніше: використовують організатори. Я такі вперше побачив минулого року у посольстві, а у цій мандрівці зустрічав всюди. В аеропортах вони на кожному кроці. Так що замість довжелезної ковбасюки маємо досить щільну змійку, що ефективно заповнює вільний простір. Ну а перед самою чергою, як водиться, рамка металошукача і просвічування речей. Уже потім, стоячи у черзі, я помітив що рюкзак застібнутий не до кінця — в середину теж заглядали. Параноїки.
Квиток коштував, якщо не помиляюсь, 24 бакси. Плюс окремо за 7 баксів додатковий квиток у ангар із шаттлом. Разом виходить 31. Але я не даремно весь тиждень кожного ранку ошивався у готелі на ресепшені — крім реклами я надибав там карточку із 20% знижкою на відвідування Intrepid!
Знижка не розповсюджувалась на відвідування павільйону з шаттлом, тому вся „екскурсія“ обійшлась мені і $26.20. За ці гроші я отримав два квитки (музей + шаттл) і дві книжечки (даруйте за гівняну якісь — знімав на сокиру):
Ви можете запитати: „А де ж другий квиток?“. А його відібрали на вході у павільйон з шаттлом. Такі справи.
Як тільки я вийшов на пірс, мені одразу стало начхати на громаду корабля зліва. Бо я побачив його! Легенду! Їх було таких всього двоє у світі. Цей чувак і його побратим із Радянського Союзу. Concorde!
Ця пташка вміла літати на швидкості 2 Маха і працювала у Ейр Франс і Брітіш Ейрвейс до 2003-го року (пасажирський Ту-144 „вийшов на пенсію“ у 1983-му році). Конкордів було всього 20 штук, а „Тушок“ і того менше — 16. Вони у шістдесятих роках минулого сторіччя відкрили еру надзвукових пасажирських перевезень, і вони ж її закрили. Окрім багатьох суто-технічних проблем, надзвукова пасажирська авіація виявилась комерційно невигідною. І тепер замість 4-5 годин доводиться витрачати удвічі більше на транс-атлантичні перельоти. Сумно, панове. Сумно.
На жаль, всередину не пускали. Можливо, як і в ситуації з акваріумом через відновлювальні роботи після „Сенді“, а може і з інших причин. Але і ззовні було на що подивитись! На радощах я почав фотографувати все! Повітрозабірники із стійкою шасі:
Хвіст із соплами реактивних двигунів:
Двигуни Rolls-Royce/Snecma Olympus 593:
(у трьох проекціях!).
Але раптом зрозумів що я бовдур. Бо я не взяв із собою запасні батарейки для фотоапарата, а він їх жере надзвичайно швидко! А я ще навіть не зайшов всередину музею (не кажучи вже про основну ціль моєї мандрівки сюди). Тому я додатково ще сфотографував крилату ракету на борту підводного човна, що стояв тут-же поруч:
Ну і шматочок самого човна (цілком його сфотографувати можна було хібашо з борту сусіднього лайнеру що добре видно на попередній світлині):
На човен водять екскурсії, але лише групами — тобто треба чекати поки набереться достатньо людей. А цікавість гнала мене далі, тому я не став чекати а пішов на сам авіаносець. Для відвідування доступні 4 палуби: колишній ангар літаків, де зараз виставлена вся палубна авіація, плюс додаткові експонати які не варто тримати простонеба; „галерея“, що включає у себе інструктажну, пілотську і казарми піхотинців; третя палуба з каютами команди; і злітна смуга з літаками простонеба. Плюс доступний для відвідування капітанський мостик. Я був тільки у ангарі і на злітній смузі. Там дуже багато всього цікавого, але батарейки доводилось економити, тому фільмував лише дійсно незвичайні експонати. Як, наприклад, капсулу проекту Mercury (на жаль репліка):
Капсула на стільки маленька що я тільки дивуюсь, як там взагалі може поміститись людина — тим паче у скафандрі!
Або оцього „вухастика“, якого мають впізнати всі хто хоч трохи цікавиться авіацією:
Це знову-таки унікальна „пташка“ — славнозвісний британський (і знову британський!) Херіер, літак з можливістю вертикального зльоту і посадки. У Радянському Союзі аналогом Херіера був Як-38 (ну і експериментальний Як-36). „Яки“ вже давно не літають — з 1991-го року, а Херіери ще стоять на озброєнні, наприклад, у індусів. Та і в Британії, рівно як і в Штатах вони все ще використовуються. На заміну їм планують F-35B, але на відміну від Херіера, злітати вертикально він не може — тільки вертикально сідати, і злітати з коротких смуг без „штовхача“. Я думаю, можна сміливо говорити що Херіер був прадідом програми VTVL і проекту Grasshopper.
Херіер стоїть майже в кінці палуби, поряд з ангаром де проводять реставрацію літаків (я туди теж зазирнув, там стояв якийсь літак, накритий полотном). А за ними розташований павільйон із шаттлом. Звісно, ноги понесли мене туди. На вході відібрали квиток, і пропустили у коротку галерею із картинами і голосами. Але навіщо мені картини і голоси? У мене своїх у голові вистачає! :) Я поспішив далі, і вийшов у павільйон. Да, сказати що шаттл великий — значить нічого не сказати. За час прогулянки між літаків я якось звикся з масштабом — всі літаки приблизно однакового розміру. Включаючи вертольоти, і пропеллерні літаки часів Другої Світової. А це... Та це просто утюг якийсь! При чому саме „утюг“, а не „праска“, хоча слова такого в українському словнику немає! Відчуйте різницю: „летить як утюг“ і „летить як праска“. Еге-ж? Я просто не уявляю як така махіна може літати:
Власне, якщо бути чесним, літати вона не може. Тільки якщо добряче копнути під зад за допомогою прискорювача. А вміє вона тільки падати, хоча і керовано — крила замалі. І тому вражає:
Гідравліка заднього шассі (оцініть товщину термозахисного покриття):
Під час входження в атмосферу температурне навантаження найбільше у передній частині, тому тут термозахисне покриття товще разів у два:
А тепер розкрию секрет! Насправді Space Shuttle Enterprise ніколи не бував у космосі! І у нього навіть немає двигунів! І термозахисного покриття немає! Це взагалі перший створений шаттл, який використовувався для атмосферних випробувань. Замість керамічних плиток його корпус вкрито поліуретановою піною, яка імітує термозахисне покриття. Планували використати його у одній із перших місій у 1981-му році, але плани змінились. Вдруге його збирались запустити в космос після катастрофи Chalenger у 1986-му (по всякому виходить що нещасливий рік для людства), але замість цього побудували Endevour.
Ще там поряд із велетнем-шаттлом стоїть крихітка Союз ТМА-6:
На білій табличці справа, яку читає азіатка у зеленій накидці, написано досить цікавий текст. Це порівняння Space Shuttle і капсули Союз ТМА-6. Порівняння у стилі „який наш крутий орбітальний літак і яка фігова ваша древня діжка з-під мастила“. От тільки вони забули вказати той факт що шаттл більше не літає, а „Союзи“ літали, літають, і будуть літати ще довго. Навіть коли SpaceX введе у експлуатацію свою пілотовану модифікацію Dragon, яка хоча і більше „Союза“, але все одно поряд із шаттлом — піщинка. Ну і про гроші ніхто не згадує. Скільки коштувала місія шаттлу і скільки — „Союзу“.
Вихід із павільйону організовано через магазин сувенірів, але із наявного ніщо не впало мені у око. По тому я знову вибрався на палубу і пішов до ще одного експонату, який явно заслуговує на знімок:
Якщо ви не знайомі з авіацією, то можливо вирішили що я зробив цей знімок спеціально щоб у черговий раз покепкувати з ідіотів що використовують ай-пед у якості фотоапарата. Це неправда, той мужик випадково потрапив у кадр. Якщо ви трішки знайомі з авіацією, або шанувальники голівудських фантастичних бойовиків, то можете вигукнути: „Йо-майо! Так це ж... SR-71 "Blackbird" від Lockheed!“. Якщо ж ви добре знайомі з історією SR-71 „Blackbird“ то маєте помітити відмінності у формі фюзеляжу. Насправді це його „папєрєднік“ — A-12. Якщо я не помиляюсь, SR-71 ще досі стоїть на озброєнні і до кінця не розсекречений. Хоча буквально пару тижнів тому Lockheed Martin повідомили про початок робіт над „пакращенням“ цієї пташки — SR-72, який, за попередніми даними, має літати вдвічі швидше (6М проти 3.3). Цікавим також є той факт що „Рейнджер“ у XCOM: Enemy Unknown — це SR-77H (принаймні так у нього написано на хвості):
Заради цього кадру мені довелось тричі пройти одну і ту-ж місію, бо під маком у Steam не працюють хоткеї, а сейви я роблю тільки на початку місій. Зате тепер ми точно знаємо чим буде займатись підрозділ Skunk Works компанії Lookheed Martin у найближчі роки :)
Після того як я сфотографував усі найцікавіші експонати, можна було перейти до другорядних цілей. Наприклад, ось вам гребний гвинт Intrepid'а:
Або вертоліт палубного базування зі складними несучими гвинтами (Piasecki H-25):
Чи ось такий красень зі складними крилами:
Там виставлено кілька літаків з різною конструкцією складного крила. Я спеціально цікавився вузлом поворота, дивився які там замкові системи, щоб крило в польоті не склалося. На деяких там нормально розімкнений ручний замок. Тобто палубні техніки ставлять крило у польотне положення і вручну, через отвір в обшивці вставляють штифт. А на цьому конкретно — нормально-замкнена гідравлічна система. Тобто спочатку замок треба відкрити, потім поставити крило на місце.
По іншому борту авіаносця розташована пара зенітних батарей. Я там походив, посидів у кріслі стрілка, але нічого цікавого. Ще там є багато інтерактивних виставок, атракціонів і всяких інших прикольних штук. Наприклад є стенд де можна засунути руки у перчатку скафандра і спробувати щось там зробити, пов’язане із дрібною моторикою. Шоу, да. Але добротне так шоу. Ще стоячи у черзі за квитками я прикинув що у черзі стоїть більше сотні людей. Тобто одна така черга приносить більше 3 тисяч баксів. За день, я думаю, цифру можна сміливо помножити на 10. Витрати на програму „Space Shuttle“ це, звісно, не компенсує. Можливо навіть вартість самого авіаносця не вийде. Але грошей принесе чимало. І якщо чесно — мені подобається такий підхід.
На цьому моє відвідування Intrepid завершилось, і я пішов шукати сувенірних магазинів. А заодно рухатись у сторону Central Park. Із сувенірами проблем не було, крім однієї. Зовсім невеличкої. Одна давня знайома попросила щось із зображенням кота чи у формі кота. І це виявилось проблемою! Бо знайти на Манхеттені сувенір з чимось, крім символів Нью Йорка практично неможливо! Я більше години вештався по магазинам, поки не плюнув і не купив брелок із написом „I ❤ Cats“. Потім ще прогулявся по парку, закусив там гамбургером зі „Спрайтом“ (фу-фу-фу!) і докупив магнитиків на холодильник. З приводу сувенірів фантазія у мене абсолютно виключається.
Після парку я пішки пройшовся до Times Square, і звідти поїхав до Chambers st. Колеги казали що вихід на міст знаходиться десь поблизу офісу. Хто ж знав що це буквально! Напрямок я приблизно знав і у карту вирішив не зазирати. План був такий: вийти на набережну і звідти уже орієнтуватись візуально. Ну я і пішов. І навіть вийшов прямо до моста, по лівий бік від нього. Але там де я вийшов я не бачив жодної можливості зайти на нього. Більш того, я щось не спостерігав пішохідної зони там. Машини — бачив, а людей — ні. І почала закрадатись у мене думка, що по ньому, може, люди і не ходять зовсім... Але я вирішив просто пройти під ним на інший бік. І тільки-но я вийшов з-під мосту як побачив красиво оформлену табличку „Brooklyn Bridge Promenade“ — і стрілку. Ага! Значить правильно йшов. Що ж, підемо за стрілками. Йду-йду, дивлюсь на міст і не бачу як же на його залізти. Поки не наштовхнувся на ще одну, уже просту табличку „Brooklyn Bridge walkway — this way“. Значить напрямок правильний. Трохи пізніше замість таблички бачу шматок паперу приліплений скотчем з таким-же написом. По правий бік ведеться якесь будівництво, чи шо. Вантажівки стоять, бруд... Згодом зустрічаю останню мітку — великий фанерний щит, на якому фарбою від руки накидано ще один такий-же напис. Еволюція вказівників вражає :) Бачу — під щит звернули дві дівчини, не схожі на будівельників, а схожі на туристок. Ну і я за ними пішов. І там, по сходах, вийшов на міст. Зліва і справа внизу проїзд для транспорту, а по центру і трохи вище пішохідна і велосипедна доріжки:
Троси (я пробував хилитати — хилитаються :) ):
Підходимо до Брукліна:
Вид на Манхеттен з того кінця мосту:
Я побродив трошки по Брукліну в районі мосту, зайшов у парк який видно на одній із попередніх світлин. Але там, крім самого парку, нічого цікавого. І взагалі у порівнянні з Манхеттеном Бруклін викликає відчуття чогось звичайного, буденного. Коли йшов по мосту назад, вирішив дійти до кінця, а не спускатись по тих-же сходах. І яке ж було моє здивування коли я вийшов прямісінько до City Hall Park який розташований прямо перед нашим офісом! Хех :)
Уже звичною дорогою спустився у PathTrain, сів на поїзд і через п’ять хвилин був у Джерсі... Але вийшов із вагону значно далі ніж звичайно і випадково пішов не до ескалаторів а до ліфту. „Ну добре“, думаю, „Ліфтом із підземки я ще не вибирався“. Піднявся ліфтом, вийшов на вулицю і розумію що я не впізнаю місцевість! Розуміючи що я просто не з того виходу вийшов я повернув за ріг, а там...
Меморіал Катинській трагедії. Хто б міг подумати! Я майже кожного дня проходив повз цей пам’ятник і жодного разу не зацікавився що воно таке.
Уже біля самого готелю засік місцевий трамвай:
Тоді це здавалось крутим, але сьогодні я знаю: наші можуть не гірше! І ще, коли я там кожного дня проходив — я не помічав. Коли фотографував — теж не видів. І тільки значно пізніше, коли повернувся і розбирав фотографії, помітив на скільки криво стоять знаки :)
Ще я забув сказати що попереднього дня прилетіли наші колеги із іншої компанії. Вранці ми не стали їх турбувати — най відсипаються. А ввечері вони самі до нас завітали. Власне, цим і закінчився той день.
Наступного дня у нас був check out із готелю опівдні і рейс на Москву. За планом відліт мав бути о 19-й годині за місцевим часом. Ми виписались із готелю приблизно об одинадцятій, перед цим подарувавши всі запаси провізії колегам. Я у буфеті готелю залишив їм усі монетки що назбирались у кишенях — вистачило не пляшку апельсинового соку. Залишив собі тільки одну монетку на пам’ять. Тож у нас було ще кілька вільних години. Більшість звалила по магазинам, а я з С. залишився у City Hall Park охороняти валізи. Заодно зробив кілька кадрів „сучасного мистецтва“:
Сумні скульптури просто виносять мозок:
Я не хочу наводити фотографії всіх цих фігур щоб ненароком не травмувати нічию психіку :) Покажу іншу:
Близько другої години сіли на метро і поїхали в аеропорт (їхати ж чорті куди, неблизький шлях). Там швиденько зачекінились (ну як швиденько — простояли в черзі хтозна скіки, але сам процес швидкий) і здали багаж. Потім таможня. Цього разу була наворочена рамка — навіть не рамка а ціла кабінка. Повикладав із кишень усе, зняв ремінь. Заставили ще й роззутись. Заходжу у кабінку, руки вгору. Питають що у кишенях. Кажу нічого, але починаю порпатись і дістаю монетку в 1 цент. Кажуть тримати у руках. Просканували, вийшов ловити свої речі які у цей час просвічували. Прийшли чоботи і куртка, а рюкзака нема. Заглядаю на стрічку — бачу його у глибині. Тут підходить офіцер, дістає мій рюкзак і питає: „Твій рюкзак?“. Ага, кажу. Він його розкриває, і питає що там. Кажу що ноутбук (до речі, англійською „ноутбук“ буде „laptop“), читалка і папери. Він дістає звідти ноутбук, кладе в окрему корзинку і засовує все на просвічування ще раз. А я стою, однією рукою тримаю штані, іншою взуття і куртку і чекаю доки вони віддадуть мої речі! Ну віддали. Наші на той момент всі вже пройшли.
Потім сіли у залі очікування. На Москву було два рейси: один раніше, і інший наш. Обидва аерофлотівські. Перший рейс затримувався, про наш поки мовчали. Потім повідомили що наш рейс затримується, але не сказали на скільки. Попередній теж ще не відлетів — його постійно переносили. І народ там бігав туди-сюди. Добре що ми знайшли сидіння з видом на літачки і дивились шоу. Літаки злітали щохвилини. Один раз бачили утворення корка із 5-6 літаків. Краса, одним словом. Наш рейс затримали на 3 години. А потім ще виявилось що спочатку наш літак планували подати до 8-го гейту, а подали до другого — а це зовсім інший кінець терміналу! Благо, з такою затримкою ми неспішно всюди встигли. Близько 10-ї години нарешті вилетіли. На вулиці уже було темно і колега зробив пару фотографій нічного Нью Йорка з висоти. Точніше він попросив зробити пару знімків чоловіка що сидів біля вікна. Вибачаюсь за гівняну якість — фото не мої і зроблені на сокиру:
Але вид там був дійсно чарівний! Як золоті піщинки рясно розсіяні по чорному бархату. Сусід біля вікна виявився будівельником. Родом із Челябінська (того-самого). Сам живе уже 6 років у Бостоні. Побалакали з ним. Потім ввімкнув на сон „Астерікса і Обелікса“. Вдалося навіть трошки поспати. Ну не те щоб поспати — так, подрімати. Я у транспорті взагалі погано сплю. Пілотам треба подякувати окремо — їм вдалося добряче нагнати графік, і ми запізнились не так сильно. Добре що цього разу у нас був запас у три години і ми навіть не спізнились на рейс. Коли приземлились у Шерємєтьєво і стояли у черзі на вихід із літака поряд нарисувалась скандальна тітка яка звинувачувала всіх, в тому числі бортпровідника, у тому що рейс спізнився і вона не встигає на літак. Смішна. Персонал, до речі, тримався достойно.
У Москві теж просвічували. Пам’ятаючи проблеми у JFK вирішив сам витягнути ноут. Але тут це виявилось зайве. Принаймні колеги і так пройшли. Потім глянули що у нас 28-й гейт і пішли туди. На місці дуже здивувались: до рейсу година, через 30 хвилин має бути посадка, а тут на цьому ж гейті рейс на Париж! Хз як так сталось. Може переплутали щось. Наш рейс вилетів вчасно. Цього разу летіли на Sukhoi SuperJet. Нічого так літачок, нічим не гірший ейрбаса. Навіть виглядає краще (ну да, тільки недавно випустили). Але перше що впало у вічі — приліплена кимось жуйка на бильці крісла! Мабуть саме в той момент я відчув що повертаюсь додому :)
Цього разу мені дісталось сидіння біля вікна і я насолоджувався і зльотом, і польотом, і посадкою. Прикольно було летіти поміж велетенськими як гори хмарами — здавалось що ось вони, тільки руку простягни! Спочатку знизу, потім і поряд — то білі як сніг, то сизі як дим. То тонкі, як стрічка, то товсті як ковдра. А он і землю видно між хмарами! Перед посадкою пролетіли над річкою. Здається це була Самара, приток Дніпра. Буквально прямо за нею різко знизились, і ось уже й бетонка. Цього разу зовсім не трясло в польоті, погоди стояли файні. Дніпропетровський Аеропорт Міжнародного Значення викликав різні почуття. З одного боку радість — я вдома! З іншого боку гордість — міжнародного значення! З третього сором — вздовж злітних смуг забори із похилених і розбитих бетонних плит. Якісь древні таратайки, покинути будівлі... Та й трясе по бетонці досить відчутно. Тут до літака підігнали трап. До самої будівлі аеропорту везли на автобусі. Я такі ж автобуси бачив і в Борисполі, і в Шерємєтьєево. Мабуть це міжнародний стандарт, не знаю. Вони такі, досить незвичні — дуже широкі.
Прикордонники посміхаючись звертались українською мовою! Просвічування взагалі було чистою формальністю. А на митниці нас чекав гладкий чоловік що просто чемно привітався. Ох, як же це приємно після тортур у штатах і в Москві! Доки чекали свого вантажу — жартували що він полетів у Австралію. Колега О. почав швидко з усіма прощатись бо, мовляв, його вже дівчина чекає. В результаті його багаж, і ще багаж В. В. не прилетів. Він прибув наступного дня. Але за ним навіть не прийшлось їхати — із аеропорту його доставили на таксі прямо до нашого офісу!
Я із аеропорту добирався з шефом на таксі. У мене з багажем проблем не виникло... Ну майже не виникло. Коли приїхав уже додому — виявив що сумка порвалась. Одна кишеня відірвалась. Ну воно і не дивно, сумка у мене ще з першого курсу. Добре що у тій кишені були лише старі рвані тапки :)
Отака у нас вийшла пригода. Наступного року маємо злітати ще раз. Планую знову відвідати Intrepid. А якщо дуже пощастить — можна буде скататись до Ніагарського водоспаду. Якщо хто не знає — він знаходиться як раз на межі між Канадою і США. Подивимось, може наступного року вдасться і в Канаду злітати — у мене там старий друг живе і давно вже кличе до себе.
Уфф. Нарешті закінчив літопис. Сьогодні почав писати о третій годині дня, а зараз уже чверть на першу ночі. Але це треба було зробити, бо часу останнім часом (даруйте за каламбур) зовсім мало. А пам’ять — вона така штука. Я хоч і робив нотатки, але все одно краще записувати поки спогади ще свіжі. Сподіваюсь вам було цікаво :)
-2 -1 0 1 2 3 4 5
